Гіркін Ігор Всеволодович

Ігор народився у радянській Москві, там же, за його власним твердженням, вивчився у Державному історико-архівному інституті (нині Російський державний гуманітарний університет). У 1993-1994 проходив строкову службу в Збройних силах Російської Федерації й залишився тут за контрактом.

Відтоді нібито розпочав свою кар'єру «солдата удачі». Загалом Ігор багато часу присвятив такій героїзації свого життя, у якому відокремити міфи та кліше від правди досить складно. Але його численні інтерв'ю та тексти є також своєрідними свідченнями проти себе самого.

В інтерв'ю пропагандисту Олександру Проханову стверджував, що в його житті було п’ять воєн – Придністров'я, дві Чеченські кампанії, Боснійська війна та російсько-українська. Пізніше, в дебатах з Олексієм Навальним і в інтерв'ю «Московському комсомольцю» Гіркін згадував також поїздку до Румунії «під час Косовської війни».

У 1992-му Ігор відправився добровольцем у Придністров'я. Тут воював у так званому Чорноморському казачому війську разом із Олександром Мухарєвим і Андрієм Німєнко.

Такою ж компанією поїхали і на Боснійську війну. Цю поїздку Гіркін зобразив у оповіданні «Боснийский дневник Игоря Г.», що опубліковали у журналі «Спецназ России» (спеціалізоване видання міжнародної асоціації ветеранів підрозділу «Альфа») у 1999. У Боснії Гіркін воював у складі 2 Російського добровольчого загону [тут і далі рос. абревіатура - РДО, русский добровольческий отряд], що входив у Подринську бригаду Армії Республіки Сербської. 2 РДО діяв практично одночасно з 3 РДО (ще згадувався як Казача сотня), у який також входили товариші Гіркіна. Це ж незаконне збройне формування пізніше з'являється на війні Росії проти України. Зокрема Віктор Заплатін, вербувальник у 3 РДО, потім представляється «заступником начальника прикордонних військ ЛНР» та головою Балканського представництва «Союзу добровольців Донбасу».

У 1998 з'явилися перші публікації Гіркіна у газеті «Завтра» (видання, головним редактором якого був Олександр Проханов, відомий своїми шовіністичними та неоімперськими поглядами). Тут він познайомився і з майбутнім так званим «першим прем'єром ДНР» Олександром Бородаєм. Спільно вони готували матеріали для цього видання.

Паралельно тривала служба Ігоря у ФСБ РФ (Федеральній службі Безпеки Російської Федерації), яку він розпочав нібито з 1996-го, за іншими даними, з 1998-го. Кар'єру в частинах спеціального призначення ФСБ розпочав із Дагестану та продовжив у Чечні (1999).

Цей «чеченський» період Гіркін ймовірно також описав, у літературному жанрі – російське видання «Новая газета» наводило оповідання «Пригоди відморозків». Такий текст начебто опинився в редакції завдяки «Анонімному інтернаціоналу», що зламав пошту Гіркіна. Це розповідь про насильницьке зникнення людей у Мескер-Юрті. У оприлюдненому в 2015-му листуванні Ігор наполягав, що публікувати текст не можна, адже людей, які були викрадені ним у той період, переважно після допитів і катувань страчували, без суду.

Формально Гіркін пішов у запас у 2013-му – у званні полковника. Згідно офіційних документів – за реорганізації, за іншою версією – мав конфлікти зі своїм тодішнім начальством (в інтерв'ю з Михайлом Єнотовим та Костянтином Сперанським відкрито проговорює, що «вилетів з контори»).

Військовий пенсіонер працював начальником охорони в інвестиційній групі «Маршал-Капітал» «православного олігарха» Костянтина Малофєєва та був задіяний у його проєктах ANNA-news. З Малофєєвим Гіркіна об’єднували монархічні погляди.

На початку російської агресії проти України, за його ж словами, Ігор працює «радником» Сергія Аксьонова, цілком усвідомлюючи його бандитське минуле. Під час прес-конференцій, які він дасть вже через декілька років після спроби РФ анексувати Крим, Гіркін візьме на себе відповідальність за координацію груп силовиків і найманців, підконтрольних РФ, які нібито "затримували українських агентів" в Криму.

Існують свідчення так званих «самооборонівців», які підтверджують: Гіркін віддавав накази так званій «самообороні», займався її військовою підготовкою, відбирав найбільш підготованих для майбутній бойових дій на Донбасі. Також учасники «самооборони» стверджують, що Гіркін особисто вів перемовини з командирами українських військових частин про евакуацію особового складу.

У розпорядженні Об'єднаної слідчої групи (Joint Investigation Team) у справі МН-17 є перехоплення розмов Гіркіна з Аксьоновим, які свідчать про те, що Гіркін прямо надавав запити Аксьонову щодо військової підтримки вже на Донбасі.

У ніч із 11 на 12.04.2014, за підтримки все того ж Аксьонова, Гіркін прямує до Донецької області України – як стверджує він сам, це цілком усвідомлене і раціональне рішення.

За супровід Гіркіна до точки призначення – Слов'янська – відповідає дружина ще одного злочинця, лідера так званого руху «Вільний Донбас» Павла Губарєва, Катерина. За словами Катерини Губарєвої, що потраплять у книгу її чоловіка «Факел Новоросії», початково планувався захід Гіркіна та його загону (близько 50 людей) до Шахтарська, де він планував розташувати свій штаб.

Дії Гіркіна при вторгненні на територію Донецької області України є класичними діями спецслужбіста: окрім озброєння його люди привозять декілька сотень комплектів форми. Відтак вчорашні аферисти та клерки, з яких формується місцевий кістяк майбутньої окупаційної влади, презентують себе «народним ополченням» – легендою російської пропаганди. Незаконний «прем’єр-міністр» так званої «ДНР» Олександр Бородай 16.05.2014 призначає свого товариша «міністром оборони» і той стає фактичним командиром усіх незаконних збройних формувань на окупованій території Донецької області України.

У Слов'янську Гіркін створює так звані «воєнно-польові трибунали». У цьому бажанні страчувати людей Ігор нібито спирається на Указ давно неіснуючої Президії СРСР від 22.06.1941. В інтерв'ю Дмитру Гордону пізніше особисто підтвердить, що активісти Євромайдану Юрій Дяковський і Юрій Поправка розстріляні за його наказом. Також за його наказом страчують ще чотирьох людей – місцевого мешканця і трьох «бійців його підрозділу». Гіркін визнає й свою відповідальність за смерть депутата Горлівської міської ради Володимира Рибака. Людей у цивільному, яких Ігор вважає диверсантами, теж страчують.

05.07.2014 Гіркін виходить зі Слов'янська в Донецьк. У день збиття Боїнга МН-17, у пабліку «Сводки от Стрелкова Игоря Ивановича» (сторінка у російській соцмережі «Вконтактє», де публікувались «офіційні зведення» незаконних збройних формувань ОРДО (окремі території Донецької області) з'являється пост про те, що нібито 17.07.2014 було збито АН-26. Повідомлення оперативно видаляють, але воно активно тиражується іншими користувачами і таким чином зберігається.

«Сушка збила "Боїнг", а ми збили Сушку» – рапортує Гіркіну його так званий «заступник» Cергій Дубінський, даючи версію подій, що "Боїнг" нібито був збитий українським військовим літаком, який вже в свою чергу збило "ополчення". За матеріалами перехоплених перемовин підконтрольних Росії бойовиків – Cергія Дубінського та Олега Пулатова, Ігор практично з моменту катастрофи не вірить у версії, які пропонують йому його підлеглі – нібито замість цивільного літака був збитий військовий літак.

В інтерв'ю Дмитру Гордону всі питання по «Боїнгу» залишає без відповіді, заявивши єдине: «ополчення "Боїнг" не збивало». У коментарі The Times Гіркін знову ж не визнає провину, скаже, що як командувач ополчення «відчуває певну моральну відповідальність за смерті пасажирів рейсу МН-17», але зазначить, що це «не є визнанням провини».

Перебування Гіркіна на тимчасово окупованій території Донецької області відносно нетривале. Вже у серпні 2014 він залишає посаду так званого «міністра». У вересні запевняє, що на Донбас повертатись не збирається. У цьому звинувачує особисто помічника президента РФ Владислава Суркова. Приблизно тоді ж розпочинається і його відкритий конфлікт із колишнім другом Бородаєм.

Після повернення до Москви Гіркін спробує оформити свою діяльність у (довкола)політичні проєкти. Зокрема в 2015-му виступить одним із творців «Комітету 25 січня». Туди увійдуть й представники колишньої націонал-більшовицької партії Едуарда Лімонова та інші російські націоналісти. Пізніше організація трансформується у «Загальноросійський національний рух».

При цьому Гіркін не зникатиме з медійних радарів. Він активно розвиватиме блоги у соцмережах, коментуватиме порядок денний, пов'язаний із війною на сході України. Постійно критикуватиме діяльність Головного управління Генерального штабу Збройних сил РФ, Адміністрації російського президента, особисто Суркова. Ігор називатиме їх ворогами Росії, а їхню роботу проти України недостатньо інтенсивною та продуманою.

Любитель військової реконструкції, Гіркін у 2022-му закликатиме до загальної мобілізації у війні проти України, до створення «ополчення у Курській і Білгородській областях». Ігор продовжуватиме кар’єру «російського опозиціонера», відверто засуджуватиме дії чинного військового командування, Міністерства оборони РФ за «недбалість у справі вторгнення в Україну». У 2014-му Ігоря Гіркіна включать у санкційні списки США та ЄС. У травні 2014 Генеральна прокуратура України повідомить, що проти Гіркіна відкрито кримінальне провадження за фактом створення ним терористичної організації. Гіркін також підозрювався у вчиненні теракту та організації масових заворушень. Пізніше у тому ж 2014-му Генпрокуратура України погодить повідомлення про підозру Ігорю Гіркіну в незаконному позбавленні волі, катуванні, умисному вбивстві Юрія Поправки, Володимира Рибака, Юрія Дяковського. У 2019-му Об'єднана слідча група у справі рейсу МН-17 (JIT) назве колишнього офіцера ФСБ Ігоря Гіркіна серед підозрюваних у транспортуванні та бойовому застосуванні ЗРК «Бук». Окружний суд Гааги розпочне слухання у справі МН-17 у 2020-му. У 2020 році Офіс Генпрокурора України повідомить про підозру Ігорю Гіркіну в порушенні законів і звичаїв війни. Гіркіна оголосять у розшук, а суд дозволить його примусове доправлення. Суд винесе вирок у справі МН-17 17.11.2022 р.

Восени 2022 стане відомо, що російський терорист вирішив поновити свою участь у війні проти України. Головне управління розвідки Міністерства оборони України гарантує виплату $100 000 за передачу Ігоря Гіркіна в український полон.