На Київщині, де бере початок річка Буча, розташоване село Мотижин. Нині тут мешкає близько тисячі осіб, та на стрічці часу люди у цій місцевості з’явилися ще задовго до Різдва Христового. Тут знаходять сліди прадавніх хліборобських культур, поселення часів Київської Русі. Село має й славну оборонну історію, яка сягає ХІІ століття. Дослідники вважають, що саме тут розташовувалось літописне городище Мутижир. 

Сучасний етап розвитку Мотижина місцеві тісно пов’язують із родиною Сухенків. Ольга Сухенко свого часу спробувала сили у різних професіях, зокрема й хлібопекарській справі. Однак найбільше часу присвятила саме громадській роботі в Мотижині. Спершу в 2002 році обрана секретарем місцевої сільської ради, а вже в 2006 році – сільською головою. Місцеве самоврядування в Україні активно реформувалось. Тож з грудня 2020 року Ольга обіймала вже оновлену посаду старости села.

Односельчани цінували свою очільницю, адже в Мотижині «відремонтували школу, будинок культури, збудували дитячий садок, лікарню, заасфальтували дороги, зробили благоустрій – все робилося завдяки Ользі Петрівні». Староста дбала про збереження історії місцевості, її туристичну привабливість, організовувала локальні свята, вітання ветеранів, започаткувала традицію вручення символічних нагород за найкрасивішу вулицю та будинок в селі. Друзі кажуть, що саме Ольга стала «локомотивом» Мотижина та перетворила село на «квітку – красиву, доглянуту, чисту».

Чоловік Ольги – бізнесмен, також брав активну участь у розвитку Мотижина. Ігор Сухенко разом з однодумцями заснував місцевий футбольний клуб «Колос», який успішно виступав на районних турнірах. Їхній син Олександр із 9 років грав у футбол. Переважно на аматорському рівні, але в 2018-2020 роках  виступав за професійний клуб другої ліги «Чайка». Тоді зіграв 21 матч і забив 3 голи. Окрім футболу, дуже полюбляв історію – і хотів прожити життя так, щоб залишити по собі згадку. 

Дар’я, дівчина Олександра, каже про хлопця виключно добрі слова: «Настільки чесний і відданий, що, на мою думку, такі люди – це і є втілення всієї нашої країни України». Донька Ольги та Ігоря – Олена – згадує особливу атмосферу в родині. Батьки робили все можливе, стали справжніми друзями для дітей, душею родини та опорою всього села Мотижин.

Родина Сухенків займається не лише гуманітарною допомогою. Мотижинці надають всіляку підтримку українській армії. Російським окупантам тут не раді. Голова добровольчого загону самооборони Мотижина Микола Курач переховується зі своєю родиною саме в будинку старости після того, як їхня оселя зазнала обстрілу. Разом із Ігорем Сухенком вони фіксують позиції російських військових, а потім передають інформацію українським підрозділам. Ця робота відіграє велике значення. Лінія фронту проходить практично біля самого Мотижина, поблизу населеного пункту розташовані артилерійські позиції, з яких війська РФ завдають ударів у напрямку Бучі та Макарова.  

Російські військові, що від початку окупації мають суттєві втрати, зустрічають опір місцевого населення та й ставляться до жителів Мотижина вороже. 18.03.2022 окупантам наносять удар і в самому Мотижині. Поблизу стадіону відбувається ближній бій. Українські військові влаштовують засідку, знищують російську бронемашину та вантажівку з протитанковою зброєю.

Окупанти ж розпочинають у селі каральну акцію. Вони шукають людей, які підтримують контакти зі ЗСУ. Російські військові їздять по Мотижину, стріляють по будинках, по автомобілях, на яких люди намагаються евакуюватися. Так вони вбили 67-річну Аллу Лободу та 42-річну Ярославу Литвиненко, які випадково опинилися в їхньому полі зору. З часом ситуація тільки загострюється.

Зрештою окупанти виходять на слід місцевого спротиву. Ігор Сухенко відчуває небезпеку. Він ще встигає обійти знайомих. Зустрічається і з Романом Безсмертним. Сухенко просить його передати українському командуванню інформацію про важку ситуацію в Мотижині. Натомість політик просить Сухенків переїхати до його будинку, де вже на той час окупанти провели обшуки.

Зранку 23.03.2022 російські військові приходять до будинку Сухенків у пошуках Курача – він встиг виїхати звідси лише за кілька хвилин до цього. Подробиці першого візиту відомі з розмови Олександра з сестрою, яка зателефонувала родині близько 10:20 год. Окупанти обшукують будинок, знищують частину телефонів, забирають автомобіль Олександра. Цього разу вони нікого не затримують. 

Однак близько полудня росіяни повертаються до старости, забирають Ольгу та Ігоря – про це Олені пишуть сусіди. Вона намагається зв'язатися з рідними, але телефони вже не працюють. Лише близько 14:00 їй вдається ще раз додзвонитися до брата, і він підтверджує інформацію про викрадення батьків. Олександру пообіцяли, що їх невдовзі відпустять. Але натомість приходять і за ним. Останнє повідомлення від брата Олена отримує о 15:36. Він пише їй, що все буде добре. Ввечері сусіди телефоном повідомляють, що Олександра теж забрали окупанти. 

Протягом наступних днів ніхто точно не знає, що трапилося з родиною. Органи прокуратури відкривають кримінальне провадження у справі за фактом порушення законів та звичаїв війни (ст. 438 КК України). Українська сторона вносить відому мотижинську родину в списки на обмін. Близькі Сухенків ще зберігають надію на звільнення.

Долю родини з’ясовують лише після звільнення села, з якого росіяни відступають 28.03.2022. Спочатку мова йде лише про чутки – звільнені з російського полону люди чули від окупантів про страту старости. 02.04.2022 військові з добровольчого батальйону «Крим» знаходять в лісі поблизу Мотижина братську могилу з тілами чотирьох людей. 

Трьох швидко ідентифікують – це Ольга, Ігор та Олександр Сухенки. Зв’язані руки та характер тілесних ушкоджень вказують, що окупанти свідомо стратили людей. Найважче довелося Олександру – ймовірно, російські військові катували його для того, щоб вплинути на батьків. Факт тортур підтверджують і свідки. Зокрема Микола Литвиненко, якого росіяни також тримали в полоні, чув, як окупанти били Сухенків у сусідньому приміщенні. 

У братській могилі виявляють і тіло Сергія Кубрушка. 11.04.2022 в Мотижині також вбитим знаходять Андрія Шостака. Востаннє ці волонтери виходили на зв’язок вранці 23.03.2022. Ймовірно, спочатку окупанти захопили їх в полон, а потім почали шукати контакти серед місцевих жителів. Росіяни за першої ж підозри викрадали людей. Приблизно в той самий період вони затримали місцевого пастора Олега Бондаренка, оскільки вважали, що в підконтрольному йому реабілітаційному центрі переховується група українських розвідників. 

За даними медичної експертизи, Сухенків вбили невдовзі після викрадення – ймовірно вже 24.03.2022. У результаті розслідування, проведеного за процесуального керівництва Київської обласної прокуратури та Києво-Святошинської окружної прокуратури, встановлено особи 5 військовослужбовців 37-ї окремої мотострілецької бригади військ РФ та 3 найманців з так званої ПВК Вагнера, яких підозрюють у скоєнні цього злочину. Наразі є можливість повідомити їм про підозру лише заочно.